65
биралися на схід і прилучалися до червоних, з якими ще не так давно збіралися боротися не на життя, а на смерть…
Хвилювалися й Трипільці і навіть уже готові були приєднатися до Таращанських повстанців, які в силі двох повних полків перейшли до червоних і, разом з ними, боролися на протязі цілого літа з гетьманськими сердюками коло Бахмача. Але Данило стримав їх і ціле літо, аж до самої осени, кидався на всі боки, стараючись як можна тісніще обєднати їх. Посилав він своїх посланців на Волинь, Поділля й Херсонщину, тримав звязок з чернигівським Ангелом і сам їздив щонеділі до Київа, де був центр усього руху. Як Селянська Спілка, так і партія, що боролася за „Землю й Волю“, були гнанні тоді, але робота їх від того не тільки що не підупала, але ще збільшувалася й росповсюджувалася до найглухіщих закутків України.
Якось, в самісенькі жнива, як Данило тільки-що прибув до Київа, було вбито найбільшого тодішнього ворога України німецького ґенерала Айнгорна. Вбивця, якийсь московський соціяліст-революціонер, сам віддався в руки поліції і через де-кілька днів був прилюдно повішений. Данило саме переходив через вулицю, як його наздогнав автомобпль і не од'їхавши від нього 60-ти кроків, дико підскочив у гору і коло нього піднявся стовп диму. Счинилася трівога. З'явилася міліція, потім військо і автомобиль було забрано, разом з тяжко раненим ґенералом. Данило тиснувся в юрбі і, випадково якось, побачив груди й голову ґенерала, мундур якого був у червоно-рудих плямах, а товсте чоло болізно й нервово здрігалося чогось…
На Данила все це зробило велике вражіння і то не через те, що було убито ката, а через те, що цього ката вбив другий представник тих, які на протязі віків були найбільшими катами українського народу і даною демонстрацією бажали викликати в українськім народі давно утрачені симпатії і придбати його прихильність до себе.
Бачив Данило, як у вечірню годину, під охороною двох залізних кольон баварців, скрівавлений труп німецького ґенерала був відпроваджений на двірець, звідки скороспішним потягом мав відїхати до свого „фатерлянду“… Грала військова орхестра похоронний марш і щось дивне вчувалося в його сумних звуках і жалібно-кволім ритмі. Довго дивився він у слід сумного походу і думка за думкою ворушила його мізок. „Скоріще в Трипілля! Здається, скоро настане й моя година!“ — шептав він сам до себе, стоючи на запиленому пішеході.
— Це їм не Західний фронт, де можна спокійно сидіти за стіною залізних касок і обстрілювати за шість-
