Сотника наче хтось обухом по голові вдарив. — Наче мій брат Хведір? — подумав сам про себе. — Таж справжній більшевик так божитись не буде.
Нагнувшись вперед, він став пильно придивлятися до вартового, але в темряві не міг добре побачити його лиця. Він памятав, що брат був безвусий і виглядав далеко молодшим від цього вартового.
— Хрест святий, що не спав! — говорив вартовий, боючись кари. — Я тільки що послав підвартового за зміною… Наш Залізняківський полк стоїть зараз-же, як тільки вїхати в містечко…
Сотник не сказав нічого. Він якось ніяково поворохнувся на коні, і враз, наче блискавка, мигнула шабля. Вартовий вимахнув руками й випустив з рук рушницю.
— Бра… бра… — прохрепіла перетята на двоє горлянка вартового і він став падати до долу. Розчепірені пальці конвульсійно дряпали вогку землю, а в грудях щось шварґотало, наче млинове колесо.
— Ні, це не брат! — старався заспокоїти себе сотник Гонибіда, але в його душі прокинулось давно страчене сумління й настирливо шептало йому про те, що сьогодня він став найбільшим злочинцем в світі, що сьогодня він став другом і братом Каїна…
Страшна й невідома сила тягла його до скрівавленого трупа більшевицького вартового, але запалити сірнички він не одважився і боявся, щоб цим не загубити свого, так добре наміченого пляну наступу.
Нарешті махнув рукою і повернув коня. Ніяково повернули за ним свої коні й обидва його козаки. Аджеж вони добре чули, осе страшне — „бра… бра“…
Три тіні швидко посунулись від вітряка і подались в напрямі містечка.
Глибоке, темно-синє небо здрігалося в зоряних огнях. Містечко мовчало і спало. Тільки десь далеко чулися низькі октави тамбовської гармонії і майже дитячий голос пісні:
Тихі шепоти навшпаньки викрадалися з сонного містечка і зникали в полях. Під сотником заїржав кінь. Він садонув його під боки острогами і по-
