на мета була в нас, одна надія і одно жаданя волні, життя і щастя…
Чужі вітри застудили пал моєї душі, але чуже сонце висушить сльози мого горя і може колись я діждуся чужого щастя, коли власного не зміг дістати? — Ні звука рідного, ні співу весняного, ні аромату вітрів зеленого поля, ні паху барвистих квіток не лишилося тут. Все стало споминами і моє життя стало беззмістовим сном без мети і значіння.
Гомінливі бори і незнайомі поля, блискавичні усмішки заходу, блукаюче срібне проміння місяця вгорі і моє стомлене тіло на вохкім моху, оце й все, що сповнює мою істоту і складається в коло моїх душевних почувань. Північ душить кошмарними снами і водить за руку між химерами крівавих піль…
… Ще незасипана могила, сумні лиця товаришів мертвого і моя туга над нею. Моє життя порушилося в своїй основі і все стало жахливим сном, в якому я розумію одно, що я хочу ще жити і прагну хоч-би маленького щастя. А може я й не вернуся звідси?.. Може прийде смерть і нахабно зазирне в моє лице і душа моя стане тіню вічної печалі і замиготить в польових просторах тіню брата?..
Коли на землю буде лягати тьма ночі, коли північні вітри будуть летіти на південь, моя тінь буде летіти разом з ними і під вікном того, що такий самотний як і я, що не знав ще щастя, буду співами осінньої бурі оплакувати вселюдні страждання. І мій буряний плач буде грою струн таємної арфи Еола, яку ніжне вухо поета вчує і чула душа зрозуміє тугу мою, що взяти у вічність не зміг. І тоді поет напише поему про моє страждальне кохання, а музика дасть свою мельодію, яка в ясно-освітленій концертовій залі щиро полється в холодні і байдужні душі пишно вбраних слухачів. І може тую мельодію вчує Оленка і тоді — все спогадає, все зрозуміє.
Буде слухати Оленка, як брязчать холодні краплі північного дощу по маленьких шибках покинутих господарями маленьких хаток на сірих мизах, буде чути шум вітрів і гомін соснових борів, буде чути плач і біснуватість сніговиць, і побачить у снігах ряд сумуючих забутих хрестів, а на одному із них написані си-
