Рівною биндою тяглась в далекі ліси біла брукована дорога, а над нею голосними дзвіночками дзеленьчали співи весняних жайворонків. На полях виднілися сірі шинелі, які спішилися кудись втікти і заховатися. Дивлячись на них, на мою думку приходили слова першого універсалу — „Од нині самі будемо творити своє життя“…
Творили… Бігцем бігли кудись, а куди, то й самі не знали… Жах боротьби великого міста розпливався скрізь і всюди. Кожна людина втратила певність свого життя і старалася бути сама собою, або як вівці перед бурею, стикалися в оден табун і тоді їх поодинокий жах зливався в одну пляму і творив лице часу.
В придорожних канавах лежали трупи селян. Скрівавлені, роздягнені й роззуті спокійно лежали собі й своїм видом викликали в моїй душі спомини крівавих піль минулої війни. Та сама невимовна туга в мертвих очах убитих, та сама упертість в їх великих пальцях на босих ногах. Не через що саме я й досі не можу спокійно дивитись на великі пальці на своїх ногах, але знаю добре, що пальці селянських трупів вражали мене більш, ніж їх непорушно мертві очі…
Співи весняних жайворонків стали стихати. Полями котилося вохке смеркання і десь далеко чулися дріжучі звуки гарматної стрілянини, до якої, здавалося, чуйно прислухалася темно-синя смуга соснових лісів, що простяглися на далекім небосхилі.
Наздогнав мене якийсь вершник на сивому коні. Подивився в моє лице пильно-пильно і раптом вдарив свого коня обцасами під боки, вихром полетів назад.
Здивований поведінкою невідомого вершника, я зупинився і спогадав, що час десь шукати якогось притулку на ніч.
Було вже цілком темно, коли я зайшов в одну хату, що стояла над самою дорогою. Господар хати, високий, сухорлявий, з чорною бородою і суворим лицем дядько, стрінув мене не дуже-то привітно: „Лазять тут всякі лежибоки… піт і кров смоктали, а тепер втікають“…
