чого шукаю. Часами сам собі дивуюся, як так могло статися, що я, будучи запеклим революціонером, що сліпо потурав вимогам пролєтарського шлунка, зробився покірним рабом абстрактних думок та інтимних поривань душі?..
Почалося з того, що я затужив за женщиною. Тоді була третя осінь Революції і я вже встиг виснажитися й стомитися в боротьбі за шлункові інтереси. Після гомінких віч мені страшно забажалося польового простору і спокою. В повітрі починали снуватися білі нитки бабиного літа, що нагадало мені про дарма втрачену молодість і про те, що мені ще й досі не було відоме справжнє кохання…
В моїй уяві повставали забуті образи й постаті знайомих мені женщин, але, на жаль, то все були партійні товаришки, здебільшого сухорляві, кострубаті, стрижені, холодні й черстві, як вівсяний хліб, жінки. В партії вони сиділи для того, аби лиш було кому підносити в гору руки під час голосування партійної резолюції, або перепроваджувати увязненим товаришам ріжні „передачі“.
Цілком природно, моя фантазія сягала далі стрижених товаришок, а тому в моїй уяві повстала ґраціозна постать гнучкостанкої, злотокосої, синьоокої панни Марійки, доньки одного волинського дідича.
Познайомився я з нею в перший рік Великої Війни, будучи учителем в сільській школі, яка утримувалась коштом її батька. Одного разу, як тільки випав перший сніг, вона приїхала до школи такими елєґантними маленькими саночками, бажаючи побачити моє навчання. Ще й досі в моїх вухах бренить її наївне:
— Разве на малороссійском язике можно говорить?..
— А чомуж ні, панно? — відповів я їй.
— Да ведь зтот язык запрещается законом!..
— Не законом, а адміністративними сатрапами…
Вона якось чудно всміхнулась і зникла в дверях.
Таке було наше знайомство.
Згодом вона читала українські „поетичні хутуризи“ й ріжні „червоненькі книжечки“, за які, властиво, мені прийшлося розпрощатися зі школою. Ті книжечки випадково попадали до рук її батька, а він негайно
