воним носом, який, розглядаючи якісь папери, кидав з під лоба хмурні погляди. Осторонь стояв невеличкий столик, а коло нього стільчик, на який посадили мене, яко оборонця підсудного. Далі, просто на траві, сиділо й лежало багато всякого люду, який прийшов сюди з простої цікавости.
В юрбі я побачив й отаманшу. Вона була в чоботях з острогами, короткій спідниці, синій чумарці, в сірій шапці з червоним шликом, вздовж якого було виписано чорнилом — „смерть ворогам України!“… Стояла собі під якимсь деревом і цікаво оглядалася навколо себе.
Блідолицій юнак з червоним носом підійшов до мене:
— Я секретар суду, бувший волосний писар, Микола Печериця. Ось вам річеві докази вини підсудного, протокол арешту, слідчі матеріяли і акт обвинувачення. Заки приведуть підсудного, так ви перегляньте це все, щоб мали поняття про нього.
Я взяв від нього паку паперів і став переглядати. Очі всіх суддів повернулися в мій бік. Річевими доказами вини підсудного являлося декілька проклямацій до селян та робітників із закликом боротися з панами та куркулями і писана резолюція про підтримку радянської влади, яку прийняла одна сільська громада, що входила в склад повстанчої орґанізації панни Марійки. Протокол арешту складався з де-кількох, безграмотно складених речень, який був підписаний козаками Байдою і Дубиною. Слідчий матеріял уявляв собою допит підсудного адютантом, разом з підписом якого, був підпис і підсудного. Буйним, смілим, але розбірливим розчерком було написано — „Буяницький“. Акт обвинувачення ставив підсудного в розряд найбільш злочинних аґітаторів і шпигів, які „бунтують народ і натроюджують брата на брата“, а також „насилують села і грабують їх“, про що „можуть під присягою посвідчити козаки Байда і Дубина“, а тому „підсудний заслуговує по військовому часу найбільшої кари — розстрілу“. Під актом стояло: „Голова повстанчого селянського суду Семен Заноза, рукою власною „†“.
В той час, як я скінчив перегляд паперів, в юрбі загомоніли: — Ведуть!.. Ведуть!..
