дворах людські голоси. Денеде скрипіли вози. — Повстанці лаштувалися в дорогу.
— Мої боєві сили за селом, у лісі, — сказала до мене отаманша. — Ходім-же туди помаленьку.
Було вже цілком темно, як ми вийшли за село. З півночі віяв холодний вітер, небо було вкрите важкими чорними хварами, в повітрі мрячіло дрібним дощиком. Десь далеко перед нами блимали вогні багаття і, здавалося, що там хтось не то плакав, не то сміявся…
Отаманша йшла сміливо вперед і тихим голосом говорила:
— Треба йти так, як на розвідку, щоб не бачили нас. Цікаво знати, справді, які саме між ними панують настрої?..
Коли ми вже підходили до лісу, то на зустріч нас вилетіли звуки гармонії і гуртової пісні:
„Ой, казала мені мама,
Ще й наказувала,
Щоб я хлопців у садочок
Не принаджувала“…
Ми підійшли майже до самого гурту співаків, тихенько присіли між кущами шепшини і стали слухати. Набіраючи місцями масного виразу, пісня тяглась без кінця й краю. Часами вона переривалася жартом когось з козаків, але чим далі, тим більше ці пісні ставали сороміцькими, так що годі було й слухати їх. Коло самого вогню сиділи Байда й Дубина і заправляли співами. Як видно, вони були одними з перших серед повстанчого товариства, і всі повстанці їх слухались і запобігали перед ними.
Нарешті Байда встав і сказав:
— Годі, хлопці! Давайте будемо казки розказувати.
— Про що? — почулося з гурту.
— Про все… — сказав Байда. — Ну, от хочби й про комуністів.
— Пішли вони к чортовій матері! — сказав той самий голос з гурту. — Я хочу до дому…
— Щож тобі в тій домі?.. Мама цицьки дасть, чи що?.. — засміявся Байда.
— Коли мені в дома мама не дасть, так нехай тобі тут отаманша дасть… — огризався голос з гурту.
