Восьмий кунштик малює того ж Омелька уже вкупі з Мироном під костелом. На костельних одвірках повішено пса, а поруч из ним жида й попа-унита. Омелько частує Мирона оковитою.
Омелько. Покрешись по трудах, Мироне. Годі бо! Чого ти знай сумуєш?
Мирон. Як же міні не сумовати, брате? Літ моіх мало, а гріхів багато. Се ще тількі другого попа вішаю.
Омелько. Не журись, отамане батьку: як Бог поможе, дак не втіче від нас ні один унит.
Мирон. Та воно й правда, що журбою поля не перейдеш; а треба за розум братись та діло робити. Коли б оце знайти письменного. Нехай би підписав на трямку: „Піп, жид и собака — все віра однака“.
Омельно. Так не годиться писати, батьку. Се піп не наш, а наші благочестиві попи гнівитимуться.
Мирон. А чорт іх бери, нехай гнівляться! Хиба мало іх перейшло на унію? Звідкіля брязнуть кишенею, туди й обертається. Се люде таківські, брате. Добре мовляв ляхам козацький батько: „И ваші ксензи и наші попи — усі скурві сини“.[1]
Омельно. Та що ж бо ти, пане отамане, все тількі на попів налягаєш ?
Мирон. Я то вже знаю, брате. Не перебивай міні роботи моєі, бо й я тобі не бороню жидів з Украiни викоренювати.
Омелько. Міні, батьку, одна річ: чи жид, чи лях, чи пані, чи паненя. От шкода, що собаку занапастили.
Мирон. Та й шкода таки. Нехай би лизав шляхетську та жидівську кров. Дак бач, се я для того, щоб вийшло так, як у
- ↑ Ці слова змовив королівським послам до Хмельницького старий черкаський полковник Вешняк, та народня память знала тількі самого козацького батька. (Jakuba Місhalowskiego Кsièga pamietnicza, str. 373)
