дів на удержаньє колегиі, тому що вони були спустошені то на бігами татарськими, то межиусобицями з козаками, отже митрополит мусив просити підмоги від різних брацтв. Помимо того всёго він напинав усі своі сили, щоб піддержати своє любе діло. В своім духовнім завіщанью, написанім, як видно, тоді, як він чув себе близьким смерті, говорить він: .... „Вбачаючи, що упадок св. віри в народі руськім походить не з чого иншого, як з цілковитоі не достачи просвіти й науки, дав я обіцянку Богові моєму — все моє майно, що я дістав од родителів, и все, що ні оставалось би тут з доходів, призбируваних з поручених мені святих місць, з маєтностей на се призначених, обертати по часті на відбудованьє збурених храмів Божих, з котрих лишились сумні руіни, по часті на основаньє шкіл в Києві“… Колегию свою він називає в завіщанью своім единственнымъ залогомъ, и, бажаючи „оставити іі укоріненою в потомственні времена“, яко посмертній дар записує ій 81.000 польских золотих, цілу свою библиотеку, четверту часть свого срібла, деякі цінні речі и, на вічний спомин о собі, свій срібний митрополичий хрест и саккос.
Петро Могила вмер 1-го Січня 1647 року, в пятьдесятім році своєi жизні, троха більш як на рік перед народнім повстаньєм, що иншою дорогою зберегло руську віру й народність.
Кунштик чотирнадцятий малює смерть козака Сорочки. Лежить він під червоною китайкою, заслугою козацькою, а старий Мирон ёго сповідує. Підпис вияснює, як сей химерний люд глузував з усего, що було в его ворогів святе. Не дбали бо, або й не змогли дбати, давні попи й ченці про те, щоб освітити розум темноі громади правдивим світом Христовоі науки. Освічували ёго темряву самими свічками; лякали его пекельними муками на дру-
