— „Еге, де узяв! Бог дав… Бач, ти родила одного сина, тай заговіла, а мені мало сина, треба ще дочку… своєі нема, так от чужу Бог посилає. Бери швидче!”
— „Годі шутковать! кажи: де узяв?”
— „Під пасіку хтось підкинув.”
— „Отсе! Господи! чи воно-ж хрищене?” Подивились: справді дівчина; бачиться, нехрищена ще. Охристили, нарекли Софією. Доглядать Соню узялась стара Жучиха: „Се на мене Господь зглянувся,“ говорила вона: „одібрали у мене внука, от Бог и послав мені утіху.” Ніхто и не подумав розпитувать, чия то дитина. И росла Соня у Жуків як рідна дочка, и ні змалку ні зрісши не чула вона ні од кого, що вона не сестра Семену, не дочка Ивану Жуку.
Минув ще рік и Олена Василівна порадовала свого Ивана, родивши ёму дочку Орину, и в Жуківці пішло житє ще веселійш.
Прості селяне любили Жука. Не було в Куликах такоі семьі, котра-б не знала Жука и котрій він не став би коли-будь в якій пригоді, або запомозі. „Жук у нас золотий пан; таких панів мало на світі,” говорили Куличане. „Прийди до ёго хоч серед ночи, він не одмовить тобі ні в пораді, ні в запомозі. — ‘Позичте, пане, карбованця, чи два.’ — А на що тобі? спитає, може на пропій! так и не проси, не дам. — ‘Ні, пане, на подушне треба, або на чоботи.’ — Добре, на! и дасть, тілько спитає: коли вернеш? ‘Як зароблю, пане.’ — Е ні, так не можна! треба срок; який хоч срок, а щоб був. — Прийде срок: — вже хоч умри, а принеси Жукові гроші, а то в друге з роду не повірить… Проценту він ніколи не візьме, а срок здорово береже. И в самого ёго — слово святе!” Так говорили про Жука селяне. За те-ж и слухали вони ёго! Скаже було Иван Жук: „завтра, люде добрі, треба косить!” и усе село вивалить до Жука на косовицю!.. Настане возовиця: „поможіть, хлопці, хліб перевезти,” озветься Жук, и дивись: у неділю, після служби божоі, з усего села з навантаженими снопами скриплять вози на Жукове гумно. Усе у Жука робилось толокою! Сусідні пани не долюбляли Жука, особливо після знесеня крепацтва. Наідуть, бувало, и приказчики й самі пани у козаче село Кулики, кликать людей на роботу; сулять добру плату, але ніхто не піде, поки не скінчена робота у Жука. „Не можна йти,” кажуть, „не годиться; ще в свого пана не поробили, — після Жуковоі толоки підемо.”
(Дальше буде.)
