було щось и для ёго уділить материнских клопотів… Доучувать Соню и Рисю узяла Олена Василівна ґувернантку, котру ми вже знаєм; знайшов іі Сеня: він не вважав на те, що вона була Німкеня, бо вона добре знала де-які науки и музику; а чого не хватало, він сподівався сам додать своім сестрам — що на вакациях, а що скінчивши університет.
Узялась Олена Василівна за хозяйство, сама до всего доходила и ті клопоти ніби розважали іі. Не любила вона зітхать перед людьми, жалковать на долю и нарікать… Коли було приверне печаль до серця, вона піде у свою кімнату, зачиниться, стане навколішки перед образами и пічне молиться и плакать тихенько, щоб ніхто й не вчув… наплачеться, намолиться, серцю полегшає и знов вона за діло… До того треба сказать, що на світі нема нічого такого, до чого б чоловік не привик: привикне він до всего, инколи — привикне й до тюрми… Привикла и Жучиха до свого сирітства, до свого удовиного житя! Тілько з себе вона не та стала: лице пожовкло, поморщилось, очи позападали, волосє посивіло…
Сусіди не наіздили втішать Олену Василівну: з великими панами вона ніколи не зналась, а полупанки вважали іі за чудачку. Для іх вона справді чудна була. Живе вона у себе на хуторі, нікуди не іздить, ні з ким не водиться; клопочеться тілько коло дітей та хозяйства. Не була вона в институті, держить себе якось просто, з усіми рівно и з козачкою и з панією однаково ласкаво; панских звичаів у іі зовсім нема; заговорить з нею яка пані — вона й говорить и думає якось ориґінально, „по своёму…” Ну хиба же се не чудачка!… А як вмер муж у Олени Василівни — вона стала ще чуднійша для своіх сусідок: не наділа вона чорного убраня з плерезами, а вбралась у сіру капоту и білий очіпок и не переміняє сего колору… Завсігди вона за ділом; коли не по хозяйству де товчеться, так сидить собі у салі, під вікном, плете чулок и дивиться в вікно на гумно, на дорогу, на село, на небо. Літом вона на полі, а більш на городі, копається, садить з дочками квітки, поливає іх, поле, обкладує дерном цвітники и возиться, наче дитина… бо сказано: вона „чудна.”
Трапиться, хоч и ради-в-годи, зайде до Жучихи який-будь гість: вона посадить ёго, начне розмову, та таку сердечну, таку ласкаву, так ніжно и ласкаво дивиться на свого гостя, що той не втерпить, щоб не подумать: „Боже мій! яка отся Олена Василівна, ласкава, привітна, яке добро… бувають же такі добрі душі… тілько, все таки єсть у неі щось таке… чудне…“
