в постіль… Не помогло. — „Ні, тут ще жарчій! одчиню вікно!“ Рися одчинила вікно, сіла біля ёго и задивилась на дощ, на бульбашки в калюжах. — Дивилась вона, але здається нічого не бачила, вона все силковалась розібрать, що діється з нею? то ій здавалось, що у неі голова горяча, що вся кров кинулась у голову, и вона обома руками хваталась за виски; то в грудях щось давило; то ніби усю іі кидало в жар….
— „Чи не позвать би матусю? чи не порадиться-б з нею?“ думала Рися; „або може з Джуром?.. він же лікар?.. Ні! ні! не треба! я здорова, зовсім здорова!“ И вона вставала, йшла до дверей, щоб пійти у салю; але ій знов здавалось, що голова у неі горить, що в очах якось мутно, и вона знов верталась, сідала біля вікна и знов дивилась на хмари, на дощ, на бульбашки…
Прийшли звать до вечери, Рися не пішла, сказавши, що істи вона не хоче и що в неі голова болить.
Прийшовши спать, Соня застала Рисю біля вікна, „Ти не здужаєш, Рисю?“ спитала Соня.
— „Ні, я здорова, голова трохи болить.“
— „Чом же ти не ляжеш? та ще й сидиш біля одчиненого вікна, а на дворі сиро, дощ.“
— „Дарма! я не боюсь… свіже повітрє освіжає голову… Подивись, Соню, яка славна картина: я поставила на тім вікні лямпу, од неі як раз одсвічує на калюжу и видно, як бульбашки грають.“ Рися сподівалась сими словами одвести річ од себе и звернуть сестрині уваги на природу.
— „Може й гарна картина, одповіла Соня, та час вже спати, очи злипаються. Будемо ложиться.“
Довго Рисі не спалось, довго вона переверталась з одного боку на другий, довго у неі горіло лице, довго стукало серце: але натура взяла своє, сон изнеміг іі и перед світом вона заснула.
(Дальше буде.)
