— „Годі, годі“, перебив ёго Джур, „не сердься… йди в учителі.“
„Пішов би, так хисту нема.“
— „Ну в судовики, тепер зяводяться нові суди, треба нових людей; на юристів тепер велика потреба.“
„Ні, брате! шкода! хоч я и юрист, а з роду, з віку не піду у судовики, мене аж мороз по шкурі дере, як нагадаю: як то страшно бути суддею! Розібє голодний чоловік шибку, та вкраде бохонець: суди ёго: у тюрму, або в арештантскі роти!“
— „А по твоёмуж як? погладить злодія по голові, чи що?“
„Не треба гладить по голові, не треба й кожі здирать…“
— „Значить: не треба карать ні за яку провину?“ перебив Джур.
„А ти думаєш, що треба?… а ще лікар „друг людей,“ гуманіст!… Хиба кара доводить до пуття? Хиба сама кара не таке-ж зле — лихо, як и провина? Ріжниця між карою й провиною тілько та, що зле-лихо-кару заподіває ціла громада, государство, а провини робляться людьми поодинокими: кара, як зле-лихо, справедлива тілько на стільки, на скілько в ій єсть потреба. От — и усе! Провинники люде недужі, хворі, іх треба гоіть, а не карать“… Жук трохи спочив, з очей ёго летіли искри того божого жару, котрий горить у чесних, просвічених молодих людей. Далі він знов заговорив: „От — ти лікар: суди-ж сам, чи не чудно-б було, коли-б недужу слабу людину — ти став гоіти голодом?… Нападе на чоловіка пропасниця, и ти, яко лікар, даси ёму хини; нехай же та сама пропасниця приневолить чоловіка до такого непокірного ёго волі бажаня, що він мусить украсти бохонець — и ти, ставши суддею, замісто хини, пропишеш недужому тюрму з вонючим повітрєм, з голоднечею… Виходить так: за те, що на чоловіка напала пропасниця — ёму присудять ще сухоти… Скажеш, не правда се?“
— „Ти сёгодні философуєш и вдарився в софизми… Поодинокі злучаі, похожі на той, який ти зараз привів, бувають, але ти бери не поодинокі злучаі, а возьми и провини и провинників загалом, тогді…“
„Теж святе буде,“ перебив Жук махнувши по вітру рукою. „Ні! ні! не піду я в судді. Нехай буде й по твоёму: нехай судді будуть и потрібні, на те щоб творячи справедливий суд, розвивати у народі правову сферу; але ся наука не по душі мені…“
— „Так в адвокати йди,“ говорив ніби дразнячись Джур.
