ренко, „така святиня у чоловіка, котроі не слід ображать: без самолюбія, без самоповажаня — чоловік все одно, що старий жіночий стоптаний черевик.“
Жук й Віренко здружились и стали частенько іздить один до другого. Раз Жук завів з Віренком розмову про своє любиме бажанє: завести позичкову касу.
— „Діло добре,“ сказав Віренко, „та тілько піде воно вірно и стане міцно лиш тогді, коли ёго заложить на основі ассоцияциі, коли до ёго прилучиться сільска громада.“
„Так, так!“ одповів Жук; „я инак и не мізкую! бо коли я сам від себе заведу кассу, з сёго громаді невелика користь буде… Треба так діло ставить, щоб ёго вела сама громада, щоб громада зрозуміла усю користь від касси.“
— „Отсе й трудно!“ сказав Віренко. „Нема спору, що громадяне підуть до касси за позичкою, але самі, яко члени, до касси ледве чи прилучаться; бо між нашими сільскими людьми, хоча й живе поговірка „що в гурті каша істся,“ але ж справжнёго гуртового духу нема!.. Спаси-Біг жидам та становим: вони з панами вигнали сей дух и розъєдинили наших громадян.“
„Мені здається, ви помиляєтесь,“ одповів Жук. „Хиба наші „толоки” не гуртова праця?“
— „Праця гуртова, але не для гурту а для одного чоловіка. Ось послухайте, я роскажу вам, як я пробовав завести ассоцияцию на селі. Отут верстов зо чотири од мого хутора єсть невеличке село Куцівка — на половину воно з „казенних” крестян, на половину з „временно-обязаних”. У Куцівці нема ніякого млина и іздять Куцівці за 8 верст у млин, аж у Маряновку. У мене в хуторі теж святе: нема млина, усюди ліс; де не настав млин — не молоти ме він; а Куцівці мають у себе дуже вдачне для млина місце. От поіхав я у Куцівку в неділю: біля шинку, як водиться, зібралась громада. Став я ім говорить, щоб спорудить громадский вітряк. Я, кажу, дам дерево, зелізо и камінє, а у вас своі майстри єсть, от и нехай вони поставлять у вас на могилі вітряк. Єсть у вас и чоловік такий, що колись мірошниковав у Маряновці: візьмемо ёго у мірошники, нехай він меле и мені и вам даром: а те млинове, що брати мемо з других хуторян, продамо и з тих грошей заплатимо мірошникові, а що зостанеться, будем складувать на всякий злучай, або куповати мемо гуртом сіль, деготь, ремінь.” Слухали, слухали мене Куцівці и стали на тому, що „треба подумать”. Через тиждень приходять до мене. — „А що,” питаю, „надумались?” — „Надумались, пане!” — „Що-ж?” — „Та що, не приходиться так!..
