Въіхали в двір… и тут тиша! З під комори тілько якась сіра собака гавкнула на дзвінок, та й вона скоро замовкла. Підвернули до рундука. З будинку одчинились двері и показався старий, заспаний чоловік, в сірих штанах городянского крою, босий, в жилетці. Він протирав очи и сердито дививсь: мабуть ёму не сподобалось, що ёго розбудив дзвінок.
„Здоров був Иване!“ озвався до ёго Жук. „Се ти ще?“
— „А, а — а! се ви паничу! Я се вас и не пізнав, так вас занесло пилом… Та таки, признаться, задрімав трохи, скучно одному.“
„А де-ж матуся и сестри?“ спитав Жук Ивана.
— „Усі на косовиці, ще зранку поіхали. Там и повар, там и обідати-муть.“
„Отаке! чи даси-ж нам чого попоісти?“
— „Нема у мене нічого! хиба самовар нагрію, та у ключниці візьму масла и молока.“
„Ну й добре! познось же, будь ласкав, з воза, та дай спершу нам вмитися.“
Иван повагом позносив з воза скринки и узли, гукнув на ключницю, щоб борзій ставила самовар, а сам принявся обмивать и чепурить гостей.
„А де косять?“ спитав Жук.
— „В Нестратовщині.“
„Ми, перекусивши, подамось туди-ж.“
— „Хиба пішки,“ сказав Иван; „бо дома коней нема.“
— „Далеко та Нестратовщина?“ спитав Джур.
„Верстов чотири.“
— „Ні! не буде и трох,“ перебив Иван, „тілько що жарко дуже.“
„Се дарма! ми підемо, як трохи спаде жара,“ одповів Жук.
