Що в Галичині можливі борби на смерть за букви, се правда, — але не зі сторони народовців. Тілько наші „общеруссы“ видять спасенє народне в ъ, ы и ѣ, а ми, коли не уживаємо сих букв, то зовсім не з засадничих причин, лиш або з наукових, або просто для вигоди (атжеж обчислено, що коли-б друк або письмо якого діла без ъ-а заняло 16 аркушів, з ъ-ом займе 17!). Наконець ми не уживаємо тих букв для того, щоб и тим способом зближити нашу літературу до украінскоі. Однак питанє правописне вважаємо дуже підрядним, и ми готові и по три ъ-и писати, коли-б наші противники згодили ся лише писати по народному, по нашому.
Далеко важнійше діло „спори на тему: бути чи не бути малорускій літературі“. Се питанє у нас дуже важне, се наше питанє жизненне; бо з всёго колишнёго добра наших дідів зістала нам в спадщині майже тілько одна мова — всё инше то лиха доля, то злість ворогів, то наконець наша вина запропастила. Ті, котрі кажуть: не бути малорускій літературі, тим самим и кажуть: покиньмо нашу мову… Правда, що се питанє: бути чи не бути малорускій літературі, фактично вже рішене, бо малоруска література вже єсть; але не раз оказує ся потреба розібрати се питанє и теоретично, щоби для тоі літератури, для праці коло неі, позискати як найбільше людей. Трафляє ся нераз, що люде здібні, працюючі на поли літературнім, ступлять на фалшиву дорогу, в наслідок фалшивих теоретичних понятий — тих людей щоб завернути, не жаль и довшого спору. Розуміє ся однако, що з часом таких спорів мусить бути що-раз менше, як се вже й тепер оказує ся.
О „Слові“ и „Другу“ ми не казали, що вони репрезентують у нас великоруску літературу, хотя під певним зглядом, бодай о „Слові“, и мож би се сказати. Розуміє ся, що ся репрезентанция виглядає дуже, дуже нужденно. Але ми казали и кажемо що иншого. „Слово“ прямує до великорущини; воно майже від початку свого истнованя, але більш систематично від 1866 р., старає ся вщіпити великорущину у нас. Видячи, що від разу годі у нас великорущину ввести (деякі проби ще в 50-х роках зовсім не удали ся, книжки и ґазети писані по великоруски — або ніби-то по великоруски — публика рішущо відкинула), взяло ся на способи: воно старало ся постепенно форми, слова и конструкциі великорускі вводити в нашу письменну мову. Тим способом справді многі привикали до великорущини: и саме „Слово“ и єго читателі чим раз більше приучували ся российского язика. (В загалі однак успіхи „Слова“ малі: з 9 ґазет, які тепер виходять у Галичині, лише одно „Слово“ пише буцім-то по великоруски, а и воно ради своіх власних передплатників не сміє ще уживати деяких великоруских форм. Всі инші пишуть язиком більше або менше до народного зближеним. Навіть „Другъ“, о котрім здавалось би, що буде наслідником рано згасшого „Бояна“, не пішов цілком тою дорогою. Зі шкіл язик „Слова“ виключений зовсім, а книжки в нім не появляють ся жадні — окрім „Сборника“ Матиці.)
Закидує ся дальше „Правда“, що вона не означила достаточно своєі проґрамми, написавши тілько, що вона признає „самостайність Русинів від русских“ и стремить ся розвивати руску а не русскую літературу; який-ж се буде язик, якого рода и духа будуть книжки писані сим язиком, при помочи якого рода союзників буде дійствувати руска партия в Австриі
