„Де-ж таки до дому!. Приляж Одарочко на печи… може полегшає…“
— „Ні, ні! піду до дому, зовсім не здужаю.“
Молода пожалковала, пробовала задержать Одарку, не помогло! Одно твердила Одарка: „до дому, та й до дому.“ Попрощалась и пішла.
Пройшовши гоней з двоє и порівнявшись з двома товстими вербами, що стояли на цвинтарі, Одарка примітила, що біля дзвіниці стоіть якийсь чоловік. Він кашлянув, рушив з місця и промовив: „Дарія!“
— „Вона и єсть!“ обізвалась Одарка.
Чоловік підбіг до неі и обоє яко мога швидче пішли, звернувши у глухий переулок. Одарка уся трусилась!.. „Ох! говорила вона, чи ще далеко? Як ноги трусяться… страшно.“ — „Зараз, зараз!“ одповідав ій той чоловік. На кінци переулка стояла кибітка запряжена трояном добрих коней.
— „Сідай! сідай швидче!“ сказав Одарці той чоловік, що йшов з нею.
— „Сіла вже,“ сказала Одарка.
— „Кутайся добре!.. ноги закутай, щоб не померзли; бо мороз — аж тріщить.“
— „Вже, вже, закуталась… Ну, швидче… Ох! страшно, серце бється, мало не вискочить… рушай!“
Чоловік скочив у кибітку и сказав: „Ну, Ванюха! работай!!“
Погонич підобрав віжки, смикнув коней, крикнув, свиснув таким посвистом, яким уміють свистати тілько великорускі погоничі а наш брат ні за що не свисне… коні пустились на в-за-води, кибітка понеслась стрілою… Ніч була зорява, місячна, сніг вилискувався як срібло…
— „Що отсе наша Одарка так довго не приходить!“ говорила на другий день стара Бовкуниха, затоплюючи піч.
— „Видно заспала,“ одказав Бовкун.
Через кілька хвилин в хату до Бовкуна прийшла ёго кума.
— „А я отсе одірвалась з дому до вас, куме, щоб провідать Одарку вашу… Як вона?“ спитала кума. „Учора не досиділа й до кінця вінець: хто іі знає, що з нею сталось, певно з пристріту!.. Голова, каже, болить… до дому піду. Чого ми не робили, як не силовали не послухала и пішла.“
(Дальше буде.)
