красу; так само як не скажеш, який вираз у Мадонни… Скілько не нюхай рожу — не скажеш, чим вона пахне; скілько не слухай, а не скажеш, яка чарівнича сила лежить в трелях соловія и чим тебе чарують ёго пісні!.. Людска мова не має, и не буде мати слів и виразів, щоб виразить погляд Мадонни, пахощі рожі и гармонію соловія. Отже коли б я був художником-малярем и колиб довелось мені списать тип украінско-рускоі красавиці, я б красчого и вірнійшого не видумав, як обличє отієі високоі дами, на котру задивився Джур.
— „Час вже й до дому,“ сказала дама своій товаришці.
Российска мова за кордоном — мов громовина підбила цікавість Джура и він усіми очами впився в даму.
— „Спочиньмо ще трохи, я дуже втомилась,“ одповіла друга дама. „Та й очей не хочеться звести з отсієі картини, так би все дивилась на неі; и чим довше дивишся на неі, тим красче вона становиться.“
Джур не видержав и вмішався в розмову.
— „Ото — то й єсть велика сила великих художників,“ сказав він; „з першого погляду іх твори наче й не примітні, але вони ростуть перед вами великанами тим більш, чим більш ви спізнаєте іх.“
— „Ви русский?“ спитала висока дама, дивлячись дивовижно на Джура.
— „Еге! з Украіни,“ одповів він.
— „О, як же я рада сёму! я сама Украінка, з Полтавщини, и щиро люблю своіх земляків, особливо ж рада стрічати іх за кордоном…“ Дама простягла до Джура свою руку и додала: „Я — Лаврова, може чули…“
— „А я доктор Джур“ (у Россиі усі лікарі зовуть себе докторами).
— „Давно ви в Дрездені?“ питала Лаврова.
— „З тиждень, чи що; а ви?“
— „И я не що давно! я іду в Щвайцарію, там мій син у школі, давно не бачила ёго, треба провідать.“
Щира розмова завязалась швидко, як звичайно заходить вона, коли де на чужині стрінуться земляки. Лаврова зазвала до себе Джура. Вона жила в „Н. Victoria“, наймаючи пять розкішно обставлених кімнат.
Уляна Петровна Лаврова, з роду Многогрішних, була дочкою богатого полтавского пана Бовдурова — до мозку кісток омоскаленого ґенерала; дід іі, по батькові, був просто Бовдур, син
