— „Се все паліятиви.“
— „Правда! але красче ніж нічого.“
— „А я ось-що гадаю: коли б матуся виділила мою частину землі, я б іі подаровала Куличанам…“
— „Ні, Рисю! матуся, покіль жива, сего не зробить.“
— „Певно, що не зробить; а коли б зробила, ти б що на се сказав?“
— „Поможи Боже!“
— „Памятай же се слово!“
— „Коли воно моє, так я й не забуду ёго.“
Швидко минуло літо. Не вспіла стара Жучиха й наговориться з Рисею!.. Прийшла спасівка — и Рися подалась до Петербурга. Подамось же и ми за нею.
По обох сторонах шляху жовтіє жито. Де-де пробиваються які другі трави та квітки; а от коло самоі дороги стоіть така гарна, червона квітка, що любо й дивитись! Як тілько іі побачиш, здається вона зовсім як рожа, а подивишся ще трохи — ні, не рожа! Гарна та рідка була квітка! Отсе було йдуть по шляху дівчата в город, дивляться на іі та не знають, як і звати. Схотіла одного разу якась дівчина зірвать сю червону квітку, та другі дівчата ій сказали, щоб не рвала: „бо — кажуть — така квітка, що ми ще з роду не бачили. Нехай тут красується, а люде будуть коло неі йти та дивитись, яка вона гарна.“
Затим іі ніхто й не трогав, так вона собі й росла гарненько. Тілько отсе раз стояла собі ся квітка, нахилялась по трошку, дивилась на шлях, та балакала з другими квітками.
Аж зирк! щось сіріє. Приглядалась квіточка та й бачить, що се вітер стовп пилу несе, та й одхилилась знов од шляху, щоб іі пилом не занесло. Стовп пронісся, а на квітку впала одна порошина. Се ще вперве бачила червона квітка таку порошину: така вона була ласкава та говорлива — зараз почала з квітками балакати.
— „Чого,“ каже вона до червоноі квітки, „ти тут стоіш, хиба не хочеш на світ Божий подивитись?“
