офіцера коло стягу — він ще й досі курив свою цигару. Розпалившись, я сам став на чолі останньої атаки. Їхні рушниці, забиті від невпинної стрілянини, вже не працювали, але салдати стали шістьма лавами, багнетами проти коней, так ніби мур який. Я кричав, підбадьорював своїх драгунів, давав коневі остроги, щоб зрушити його вперед, коли це офіцер, що я вам казав, кинувши нарешті свою цигару, показав на мене рукою одному з своїх людей. Я почув щось ніби: Al capello bianco![1] На мені була біла китиця. Більше я нічого не почув, бо куля мені прострелила груди. Це був прекрасний батальйон, пане делла Реббіа, перший з 17-го легкого, всі корсиканці, як мені потім сказали».
«Так», сказав Орсо, якого очі блищали під час цього оповідання, «вони витримали відступ й донесли свій стяг. Але дві третини цих молодців спить тепер на рівнині Вітторії».
«А до речи! Чи не знаєте ви ім'я того офіцера, що ними командував?»
«То був мій батько. Він тоді був майором 18-го полку, і його зроблено полковником за справи того сумного дня».
«Ваш батько! Слово чести, це лицар! Мені дуже приємно було-б його побачити, і я пізнав-би його, певна річ. Чи живий він?»
«Ні, полковнику», сказав молодик, трохи зблідши.
«А чи був він при Ватерлоо?»
«Так, полковнику, але він не мав чести загинути на полі бою… Він помер на Корсиці… два роки тому… Боже мій, яке прекрасне Середземне море! Уже десять років, як я його не бачив. Чи не здається вам, панно, що Середземне море краще за океан?»
- ↑ На біле волосся.
12
