«Чому ви далі не співаєте, друже?» спитала міс Невіль.
Матрос кивнув їй головою на постать, що виходила з-під великого накриття над трапом, — це був Орсо, що хотів подивитися на гру місячного сяйва.
«Кінчайте-ж вашу пісню», сказала міс Лідія, «вона мені дуже подобається».
Матрос схилився до неї і сказав зовсім тихо:
«Я нікому не даю рімбеко».
«Як? Рім…»
Матрос, не відповідаючи, почав свистіти.
«Ви милуєтесь, я бачу, на наше Середземне море, міс Невіль», сказав Орсо, підійшовши до неї. «Погодьтесь, що такого місця ніде не буває».
«Та я на нього не дивилась. Я цілком віддалася вивчанню корсиканської мови. Але цей матрос, співаючи найтрагичнішої жалісної пісні, спинився в найкращому місці».
Матрос нахилився, ніби щоб краще роздивитись на бусоль, і шарпнув міс Невіль за хутро. Було очевидно, що пісню не можна співати перед лейтенантом Орсо.
«Що ти там співав, Паоло Франче?» спитав Орсо. «Може балату? Чи вочеро[1]? Панна розуміє тебе і хоче послухати кінець».
- ↑ Коли помирає чоловік, зокрема коли його забито, його тіло кладуть на стіл, і жінки з його родини, а як їх немає, то приятельки чи й чужі жінки, відомі своїм поетичним хистом, імпровізують перед численною авдиторією віршовані жалібні пісні місцевим діялектом. Цих жінок звуть вочератрічі або, за корсиканською вимовою, бучератрічі, а жалібні пісні звуться вочеро, бучеру, бучерат — на східньому березі, чи балата — на протилежному. Слово вочеро як і вивідні від нього вочерар, вочератріче, походить з латинського vociferare. Иноді кілька жінок імпровізує по черзі, а часто дружина або дочка мертвого самі співають похоронної пісні. Прим. авт. (Наше голосити, голосіння, голосильниця).
15
