«Ванніна», сказав матрос, «пішла без дозволу свого чоловіка; Сампієро добре зробив, скрутивши їй шию».
«Але», сказала міс Лідія, «то-ж щоб врятувати свого чоловіка, з кохання до нього вона пішла просити йому ласки в генуйців».
«Просити йому ласки, це-ж зневажити його!» гукнув Орсо.
«І самому вбити її!» провадила міс Невіль. «Яким страховищем він мав бути!»
«Ви-ж знаєте, що вона, як милости, просила загинути від його руки. То Отело ви теж, панно, маєте за страховище?»
«Яка різниця! Він ревнував, а Сампієро тільки пишався».
«А хіба ревнощі не та сама пиха? Це пиха кохання, і ви, може, тут її вибачаєте з огляду на її причину?»
Міс Лідія скинула на нього повним гідности поглядом, і, звернувшись до матроса, спитала, коли шкуна прибуде в порт.
«Позавтра», сказав той, «коли вітер триватиме».
«Я хотіла-б уже побачити Аяччо, бо це судно мені починає обридати».
Вона підвелася, взяла покоївку за руку й зробила кілька кроків по палубі. Орсо нерухомо стояв коло стерна, чи піти з нею гуляти, чи краще урвати розмову, що, не знаючи, здавалось, її дратує.
«Вродлива дівчина, присягаюсь кров'ю мадони!» сказав матрос. «Коли-б усі блохи на моєму ліжку скидалися на неї, то я не скаржився-б, що вони мене кусають!»
Міс Лідія, мабуть, почула цю наївну хвалу своїй красі й збентежилась, бо майже ту-ж мить пішла до своєї кімнати. Незабаром подався і Орсо. Тільки вони покинули палубу, повернулась покоївка, і вчинивши допит матросові, принесла своїй господині такі відомості: пісню, урвану присутністю Орсо, складено з приводу смерти пол-
17
