опановують мене. Завдяки вам, я назавжди від них звільнився. Спасибі, спасибі!»
Він говорив-би й далі, та міс Невіль упустила чайну ложку, і брязкіт розбудив полковника.
«Делла Реббіа, завтра о п'ятий годині на полювання! Будьте точні».
«Гаразд, полковнику».
Другого, дня незадовго перед поворотом мисливців, міс Невіль, ідучи до готелю з своєю покоївкою після гулянки на березі моря, побачила молоду, одягнену в чорне жінку, що в'їздила в місто верхи на малому, але міцному коні. Її проводив хтось, ніби селянин, теж верхи, в куртці з брунатого сукна, протертого на ліктях, з тиквами на воду через плече та пістолем при поясі, тримаючи в руці рушницю, якої приклад лежав у мідній кобурі, прип'ятій до кульбаки, — одним словом, в цілому костюмі мелодраматичного злочинця чи корсиканського міщанина під час подорожи. Видатна краса жінки найбільше притягла увагу міс Невіли. Їй було років із двадцять. Вона була висока, білолиця, з темно-синіми очима, рожевими вустами й ніби емалевими зубами. У виразі її обличчя разом упадали в очі гордощі, турбота і сум. На голові в неї був серпанок із чорного шовку, так зване мецаро, що генуйці запровадили на Корсиці й що так дуже личить жінкам. Довгі каштанові коси оповивали їй голову, як турбан. Її костюм був чепурний, але надзвичайно простий.
Міс Невіль мала час на неї роздивитись, бо дама в мецаро спинилась на вулиці й розпитувала когось дуже зацікавлено, як це здавалося з виразу її очей; потім, діставши відповідь, вона вдарила прутом коня, пустилася швидким гоном і спинилася аж коло готелю, де жив сер
26
