Перейти до вмісту

Сторінка:Проспер Меріме. Коломба. 1927.pdf/83

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

неньких віршів? Іди на поминки, коли хочеш, Коломбо, і я піду з тобою, коли ти думаєш, що так треба, але неспівай — це не личить твоєму вікові, і я прошу тебе про це, сестро».

«Я обіцяла, брате. Такий тутешній звичай, ти це знаєш, і ще раз кажу тобі, що крім мене нема кому співати».

«Дурний звичай!»

«Мені дуже боляче так співати. Це нагадує мені всі наші нещастя. Завтра я буду хора через це, але треба. Дозволь це мені, брате. Згадай, що в Аяччо ти сказав мені співати ради англійської панни, що глузує з наших старовинних звичаїв. Так чи не можна-ж сьогодні співати для бідних людей, що будуть дякувати мені й що втішаться в своєму горі?»

«Ну, хай, роби, як знаєш. Закладаюсь, що ти вже скомпонувала балату й не хочеш її змарнувати».

«Ні, я не можу це компонувати наперед, брате. Я стаю перед мертвим і думаю про тих, що лишились живі. Сльози душать мене, тоді я співаю те, що снується мені в голові».

Все це сказано з такою простотою, що не можна було припустити найменшого поетичного самолюбства у сеньори Коломби. Орсо поступився й пішов із сестрою до хати П'єтрі. Небіжчик лежав на столі з відкритим обличчям у найбільшій кімнаті в будинку. Двері й вікна були розчинені, круг столу блимало кілька свічок. В головах стояла вдова, а позад неї багато жінок займало увесь край кімнати; з другого краю лавою стояли чоловіки, без шапок, утупивши очі в мерця, додержуючи глибокої тиші. Кожен новий, хто заходив, приступав до столу, цілував мерця[1], кивав головою вдові й синові, потім ставав у коло, не мовивши й слова. Проте, вряди-годи, хтось із присутніх уривав урочисту тишу й звертався до небіжчика з кількома словами: «Чому ти покинув свою добру жінку?» казала


  1. Цей звичай ще існує в Боканьяно (1840). Прим. авт.

77