Другого дня, по своєму прибутті до Марселя, він запросив на обід капітана Еліса, свого давнього помічника, що допіру повернувся з Корсики, перебувши там півтора місяці. Капітан дуже цікаво розповів міс Лідії історію з бандитами, тим уже видатну, що вона ніяк не нагадувала історій з грабіжниками, які можна так часто чути по дорозі з Риму до Неаполя. Під час десерту обидва чоловіки, лишившись самі, за пляшками Бордо, розмовляли про полювання, і полковник дізнався, що немає країни, де воно таке прекрасне, як на Корсиці, таке різноманітне і таке багате.
«Там сила диких свиней», казав капітан Еліс, «але треба вміти відрізняти їх від свійських, які на них дуже схожі, бо, забивши свійську свиню, матимете тяжку мороку з їхніми пастухами. Вони виходять із хащів, чи чагарів, як вони кажуть, правлять гроші за свою тварину й глузують із вас. Там трапиться ще вам муфлон — дуже чудна тварина, що ніде инде не водиться, чудесна дичина, тільки важка. Сарни, лані, фазани, куріпки — марні зусилля назвати всі породи дичини, що кишать на Корсиці. Коли ви любите полювати, їдьте на Корсику, полковнику; там, як казав один з моїх хазяїв, ви зможете стріляти всяку можливу дичину, від дрозда до людини».
За чаєм капітан знову зачарував міс Лідію історією однієї побічної вендети[1], ще химернішою за першу, і кінчив своє захоплення Корсикою описом навдивовижу дикого вигляду країни, оригінальної вдачі її людности, їхньої гостинности й їхніх примітивних звичаїв. Наприкінці, він подарував їй гарний маленький стилет, якого походження було багато цікавіше, ніж його форма й мідна лямівка.
- ↑ Помста, скерована проти ближчих чи дальших родичів образника. Прим. авт.
3
