Сторінка:Проти червоних окупантів.djvu/102

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


ногу: „Ставай на ногу, давай руку!“ — і Маруся вже на жеребці побіч мене. Натискаю коня острогами — летимо. Трудно вдвох їхати на коні без сідла, із широкою спиною. Червоні, видно, затрималися біля наших возів, де було різне добро й машина для писання. Небагато з неї скористають, бо я шелепнув ту машину прикладом кріса.

Дивлюся, куди поїхали наші. Бачу їх за пів кілометра, їдуть лугом. Я звертаю ліворуч, а тут із горбка з 60 кроків біжать до мене червоні піхотинці, щоб перебігти збоку, і стріляють у бігу. Кулі свищуть... „Ой, ой!“ — Кричить Маруся. „Ти ранена?“ — питаю. — „Ні, лише кулі так близько...“ — „Тих, що близько пролітають, не бійся, яка має поцілити, тієї не почуєш“, — розважаю Марусю. Та й я чую, як свищуть кулі попри вухо й серце холоне, щоб лише коня не попали. Кінь вїздить у мокровану лугу і ледви не вгруз, бо ті які проїхали раніш, розтоптали беріг. Мій кінь важкий, розплодовий жеребець та й тягар на ньому аж двоє людей. На щастя, погоні кінноти за нами не було. Я хутко дігнав своїх і ми поїхали через цілий ряд сіл на полудневий захід. Їдемо селом, а козаки все жартують із дівчатами й молодицями, щоб ховались, бо ми вже одну дівчину вкрали — й показують на Марусю. Не дорахувались ми кількох козаків, тих трусливіших. На другий