Сторінка:Проти червоних окупантів 2ч.djvu/126

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Цього ніхто, навіть їхній отаман, не знає й не скаже. Всіх повстанців жде один кінець — смерть ти хочеться. Манить життя і в найгіршій біді, лише, щоб була певність, що того життя ніхто не відбере. Немає мови і про опіку на випадок поранення. Ніхто не дасть нагороди за божевільну відвагу й хоробрість. Коли ж смерть буйне це життя прикоротить, то не буде людського похорону, не заплаче родина, лише товариші закриють очі і без домовини покладуть у землю.

Що там отаман і старшини не говорять про небезпеку амнестії, але козаки бачать, що амнестовані живуть „спокійно“ вдома, і большевики їх не займають. Про всі радощі „амністії“ говорять амнестовані козаки батькам і родині моїх повстанців. Коли я дам відпустку повстанцеві до дому, то звідтам він приходить сумний, понурий. Збирає такий відпустковець своїх приятелів та оповідає, що казав амнестовець його батькові, мамі, жінці, братові, сестрі. Розмови ведуться так, щоб отаман і старшини не бачили та щоб заушники отамана не підслухали. Захитані душі нараджуються, хотілося б піти з признанням до влади, і страх огортає, коли то є правдою, що говорив отаман: амнестовані козаки живуть доти, поки інші козаки при отаманові. Більш активні старшини і підстаршини, коли б амнестувались, то жили б поки живе отаман. Коли б його не стало, то всіх амнестованих червоні вистріляють. Це ж жидівські і московські голови є в ҐПУ. Вони вміють чекати і ніколи провини нікому не подарують. Вони вже дискутують над проектом закону про смертну кару для малолітніх. В їхнім кодексі немає задавнення провин: і по 50 роках бідний „гой“ мусить