Після смерти Пилипа Лящука та багатьох його прихвостнів, всіх симпатиків большевизму охопив страх і моральна депресія. Вже не було багато охочих доносити совітським аґентам про нас, де-б ми не були. В білий день ми могли стояти в селі, і нас ніхто не посмів видатн; навпаки, вся молодь вартувала і негайно остерігала, коли часами далеко покажуться червоні. Попереджені, ми виходили зі села у ліс непомітно, а червоні в'їздили в село, і в голову їм не могло прийти, що перед кількома хвилинами ми були тут. Бували випадки, що большевиків повне село, а ми всі десь у одній великій клуні, що стоїть самітна під селом. Ми бачимо всі рухи большевиків через шпари. Одного разу, коли ми були в Сахнівськім Майдані й сиділи в клуні під лісом, підійшли під клуню два большевики. Вони, видно, шукали паші для коней. Відчинили браму, входять із крісами та аж завмерли з дива. Умить схопили ми їх і обеззброїли, а вечором відвели в ліс, звідки вже ніколи й не вернулися…
Боїв з червоними не було цілий місяць січень до початку лютого. Дня 8. лютого 1922 року ми знову були на постою у Стасьовім Майдані. У вечорі козаки були на
