нездорових головах наших емігрантів. Совіти перебудовуються на нових соціальних засадах, а Польща молода, слаба держава. Не було війни з приводу диверсії Тютюнника, не буде її тепер. Нам треба самим собі радити, бо еміграція, відірвана від рідного грунту, серед злиднів животіє і не може відіграти рішальної ролі у визвольних змаганнях здалека: доля всіх еміграцій завсіди мінімальна, допомагаюча. Тільки винятково сильні, революційні одиниці можуть в часі революції прибути з-за кордону і обняти провід, та революція мусить бути викликана місцевим елементом.
Що нам залишається робити? Бути тим, „місцевим елементом“, який, як дріжджі в тісті, ворушить цілою густою масою українського народу в дусі національної боротьби. Мусимо опиратися тільки на свої власні сили. Ми є свідомі того, що не маємо навколо сприяючих нам сусідів. З Москвою боремося, з Польщею не по дорозі, бо вона боїться незалежної України, не хочуть того й румуни, мадяри, чехи загарбали Пїдкарпаття — отже кому бажана Україна? Литві, білорусам, слабим балтійським державам, далекій Фінляндії, до певної міри туркам. Інтереси відбудовання України є поза орбітою зацікавлення Франції з огляду на її „дочку“ Польщу, Англію Україна не цікавить, бо вона не зазублюється з лініями англійської експанзії і лежить далеко від її імперіяльних шляхів.
З числа великих держав нами може цікавитися Німеччина та Італія, які тепер мають свої важніші справи. Є стара засада, що хто знає біду, то іншому в біді поможе. Тому можна дивуватися, що наші політики провадили „свою політику“ і знайшли собі осідок якраз там, де не треба — в
