Під лісом стали червоні обережніші, але Голюк їх дрочив, втікав, то знову висувався вперед, і втікав. Така поведінка додала сміливості ворогам, які поступово вїхали кількома рядами до рідкого дубового лісу. За ними вїхало пізніше ще кілька сотень. Ми вже обсервуємо з гущавини рухи кінноти, бо Байда-Голюк проїхав через нас і зосередився на нашім лівім крилі, а не на правім, тому, що краще було звідтам атакувати червоних. Щоб помогти Голюкові в кінній атаці, то по кількох сальвах я наказав підпровадити блище до нас коней, щоб скорше сісти на них.
Все є згідно з моїм планом. Козаки не стріляють, поки большевики не піддуть більшою силою на 50 — 60 кроків. Врешті стрілив сотник Ковбасюк, а за ним — відозвався клекіт цілої лінії крісів і 8-ох люїсів. Червоних немов викинула вбік якась надлюдська сила. Сідаємо на коней, бо Голюк вже атакує з лівого боку. Я проваджу хутчій своїх козаків праворуч від місця засідки і — впадаємо на червоних, які вже втікали від 60 козаків Голюка. Коли ми цілою силою коней вискочили в поле — ціла бригада з 2-ох полків втікла нам з очей в ярі. Лише на полі впало кілька підстрілених в лісі коней і большевиків. Мої козаки їх не залишили: позбирали сідла, половили здорових большевиків, які попадали з коней. В лісі на місці засідки вбито й ранено до 30 большевиків.
З району м. Зінькова і лісу переїхали ми в район села Пашківці, де колись, за часів української влади, матроси організували свою пашківську „республіку“. Отаман Голюк в той час, напевно, був в околиці Камянця Подільського. В Пашківцях я наказав арештувати кількох
