На сніданок відділ заїхав у село Слобідку. Решта козаків в лісі сховала здобичу. Ще ми добре не розпростували ніг після цілонічної їзди та сутички в Уладівці на Забужжі, коли почулася стрілянина. Підїхав вузькоторовий панцирний потяг зі стації Калинівки і Уладівки та почав бити з гармати по лісі. Транспортом з Бердичева і Калинівки підїхала совітська піхота і почала наближатися до лісу від сторони Уладівки. На Слобідці, з боку Хмельника, зявилось ранком біля 10-ої год. багато кінноти й піхоти на возах. Видко, моя варта їх проґавила, бо червоні підїхали близько, нас побачили і почали стріляти. Деякі мої козаки відповідають. Бачу льорнеткою, що червоні стягають з возів важкі кулемети, уставляють на ровах і відкривають по нас вогонь. Ми вже вїхали з села в ліс, бо пощо я маю заводити з червоними бій там і тоді, коли вони захочуть.
Ідемо під кулями лісом. Раптом чую, як підполк. Коноплянко кричить, що ранений. Побачив на свому лівому чоботі повно крови. Нічого дивного, бо часто ранений почує біль, коли побачить кров. Заїжджаю з правого боку коня, на якому їхав Коноплянко, дивлюсь, а це ранена його кобила під передньою лопаткою лівої ноги.
Трудно, треба її достріляти. Кажу підполк. Коноплянкові злізти з коня. Підвели йому запасового верхівця. Козаки зняли з кобили сідло і осідлали ним цього запасового коня. Я підїхав до карої раненої кобили та стрілом у вухо з револьвера прикоротив її терпіння. Потім ми з задньою та бічними і передньою захоронами поїхали лісом аж під село Пеньківку.
