раз у раз ходив чогось дуже хмарний, і котрий досі не вимовив ані слова, глибоко здихнувши, сказав:
„Мабуть така вже наша доля, що ми ніколи і не вибъємось з нашого горя. Не в нас воно началось, не нами воно і кончиться. Раз у раз будуть на світі бідні люде, котрі муситимуть шукати чужоі роботи і раз у раз будуть пани та фабриканти, у котрих буде і земля і заводи і гроші і котрі наймаючи нас за дешеву плату будуть мали великі доходи з нашоі роботи, на котрій ми теряєм своі сили, своє здоровъя. Така вже мабуть наша доля і нічого за це розмовляти, бо цёму горю не поможеш.“
„Не говоріть так, одказав єму Михайло, подумайте самі через що пани, та інші богаті люде мають силу? Тілько через то, що мало не уся земля і усі заводи і фабрики у іх руках. Через то ми мусимо запродавати себе у чужу роботу, бо не маємо на чім робити у себе, через то вони мають раз у раз гроші а ми не маємо; через то вони можуть платити нам тілько, щоб ми аби прожили на світі. От як би вся земля та всі заводи були наші, тоді б стала інша жизнь на світі простим людем. Кожний би робив у селі на полі, або на заводі, як би сам схотів, і мав би
