— Та я иду по улыци, а собакы: гыръ, гыръ, гыръ! Такъ я узявъ, поризавъ на кускы те мнясо та й оддавъ собакамъ.
— Ахъ ты жъ, дурный-дурный! Ты-бъ лучше прынисъ мнясо додому, порубавъ його, та й склавъ у дижечку, а тоди посолывъ-бы його та й кружечкомъ накрывъ, а зверху каминючкою прыдавывъ. Отъ-бы и хватыло намъ того мняса на вси святкы.
— Эге, було-бъ же раньше такъ казать! Нехай же я теперь такъ и буду робыть.
— Ну, пиды-жъ, Иване, до батька, може, воны тоби ище що небудь дадуть.
Прыйшовъ Иванъ до батька, увійшовъ у хату та й каже:
— Здорови булы! Казала Хвеська, щобъ вы ище щось далы!
— Що-жъ йому дать? — пытае батько у матери. — Давай дамо йому свыту, бо у йихъ мабуть свыты нема.
Прынисъ Иванъ додому свыту, а Хвеськы упьять не було дома, пишла на ричку сорочкы полоскать. Узявъ Иванъ сокыру, порубавъ свыту на кускы, склавъ у дижечку посолывъ, а зверху кружечкамы та каминюкою прыдавывъ, та й сыдыть-радіе, що добре справывсь. Прыйшла Хвеська зъ ричкы та й пытае:
— Що-жъ ты, Иване, прынисъ що небудь одъ батька?
— Та далы щось таке, такъ я його порубавъ та й у дижечку склавъ, такъ якъ ты казала.
