його, ажъ гроши уси цили, такъ якъ и булы зложени. Одсыпавъ винъ одъ тыхъ грошей добру половыну и оддавъ ворожци.
— Оце тоби за твою мудрость! Ты чоловикъ бидный, такъ нехай це буде тоби на розжытокъ! Спасыби тоби за твою ворожбу! Тильке ты мени не сказавъ, хто-жъ такый воръ, що оци гроши покравъ?
— Цього, пане, я не вгадавъ!
А панськый лакей Петро стоить тутъ ны жывый, не мертвый!
— Якъ-же такъ, пытае панъ, — що не вгадавъ?
— Та выйшло такъ, пане, що якъ ворожывъ я ночъ такъ сперва заворожывъ, де гроши сховани, — воно й показало мени на води; а якъ ставъ я ворожыть, хто гроши укравъ, такъ щось таке за сараемъ застукало та загрюкало, такъ я й не розглядивъ! А другый разъ по одному дилу ворожыть нельзя, бо все равно ничого не выйде! Такъ я за вора ничого й не дознався!..
— Ну, дарма! каже панъ. — Добре, що хочъ гроши цили.
— Уже той воръ, пане, другый разъ красты не одважытьця, бо я таке средство знаю, що винъ теперъ, якъ стане красты, такъ не вкраде, а заразъ самъ піймаетьця!
— Сказавшы це, ворожка пыльно подывывся на Петра, а у того, бидолахы, ажъ колина затрусылысь. Подякувавъ ворожци ище разъ панъ, та й одпустывъ його додому. Пишовъ одъ
