Сергій встав, подякував і пішов до себе. Ця сварка була йому неприємна. І тут колотнеча!
За хвилину до нього постукала Галочка.
— Чи немає в тебе салом'яку? Шкода! Мамі погано, лежить. Така нервова. Раз-у-раз сердиться на мене, що я не лаю комуністів. А вони мені нічого не зробили, їй-богу, нічого. Батька втопили не вони, а селяни, — на тих я сердита. Та й не можна вічно лаятись.
Він хотів спитати її ще щось, аби затримати коло себе. Але що питати?
Коли вона пішла, Сергій знову відчув сам до себе гостру відразу. Він довго стояв коло вікна, дивився на небо, але й воно вже не дало йому спокою. Та врешті він і не хотів його. Думка про Галочку захопила його й зняла вихор йому в душі. Він знов пригадував своє дитинство, науку, п'ятилітнє поневіряння на фронтах, — і все те кригою лягало йому на серце.
— Я-ж живий! — гукав він сам собі, — я-ж живий!
Ці слова він повторював, як відшукану таємницю. Він ніби згадав про це допіру, ніби прокинувся з довгого сна й на певні груди вдихнув п'янюче повітря життя. Він був, як висохле дерево, що його вогонь охопив враз од краю до середини. Він почував той огонь, якесь божевілля опанувало його.
— Треба боротися з собою, — гадав він, — треба називати себе йолопом.
Так казав він, ніби мав до себе жаль.
Клуб „Амортизатор“ за кілька день одкрито жвавими заходами Тимошівського. Його проро-
