одного, той застрелився. Людина — го-го! — знаєш, хто людина? Я скажу тобі: людина — це безсторонність, вона не любить і не ненавидить. Її губи не цілують і не проклинають. Розумієш, яка справа? Матері його чорт! Таких мало я зустрічав, та й ті переводяться! Ех, хай ми робимо революцію й контр-революцію, хай ми кохаємо! А тобі це нащо? Будь людина! Колись усі будуть людьми; тоді й життя инше буде, а може й зовсім не буде. Чорти його знають!
Він закурив люльку.
— А ще я тобі те скажу — я вже не пам'ятаю, з котрою жінкою живу. І всі вони так похожі одна на одну, що плюнути хочеться. А ким я тільки був! Сажотрусом, вантажником, діловодом, отаманом, служив гетьманові, а тепер я комуніст, у Чека працюю. Он аж куди я дійшов! Це за тридцять тільки років! А далі що? І он яке лихо: мені здається, що я працюю на одній посаді!
— Ні, ти не хочеш мене зрозуміти, — сказав Сергій; — дивись, ось ранок. Тисячі разів я бачив його, а не знав, що таке ранок? А тепер бачу: ранок — це краса. Чом так? Бо в душі моїй ранок. Василю, я не спав цю ніч, а вона спала. Я сидів коло її ліжка — вона не знала, — і думав. Ніч була така коротка, а мрій так багато… Про що я мріяв? Василю, я кажу, так добре, так треба. Але я безпорадний! Ну, ось стою й не знаю — як, куди.
На аеродромі сходились люди. Де-які машини стояли напоготові. До літунів підійшов воєнком і сказав Сергієві:
— Вам черга летіти.
Сергій пішов. За кілька хвилин він уже піднісся.
Воєнком і Василь дивилися на літання.
