Тимошівський хотів її обняти, а вона пручнулась і схопилась на ноги.
— А, — заговорила вона, — треба кохати, кохання вічне — це ти казав! Я була чиста, добра, як ти прийшов був… а тепер я віддала хвору матір до лікарні, щоб вільно кохати. Де вона? Вона страждає, а я тут? Кохання не знає жалю! Ти кидаєш мене, не кажеш: ходім зі мною! Кохання вічне, — яка брехня!
Він підвівся й силоміць притиснув її до себе. Вона плакала й тремтіла.
— Галю, — сказав він, — ти така дитина! Кохання вічне не того, що я тебе до смерти кохатиму, чи ти мене. Це — дурниця. Я вже багато кохав, багато був щасливий, а ти хочеш кохати тільки раз. Ох ти, дурненька! Не плач! Будь смілива, не скигли, а то справді будеш нещасна.
А вона ще не йняла віри.
— Це вже кінець, кінець… — шепотіла вона.
Він голосно засміявся, і його сміх хитнув приспані хрести. Ще дужче притиснув він її до себе, і вона відчула в нічній прохолоді його вогонь.
— Кінець? Так здається, коли вперше кохаєш! Вір мені — це тільки початок. Слухай, я-ж їду завтра! А ти вже за завтра болієш! Ти ж ще зі мною!
Вона сумно посміхнулась крізь сльози.
— Я ще з тобою…
Її поцілунок був мов квітка, що засинає. А їй відповів пекучий струмінь, розлився, зім'яв бліду квітку її жалю, — і їхні губи вже кресали болючі іскри насолоди.
1923.
