— От вам живе життя, — сказав завідувач, — а ви — книжки!
Врешті прийшов захеканий потяг, і почався безладний наступ на вагони. Завзято кидались на двері, а ті, що в вагоні були, муром стояли й не пускали. Тут-же на мотузах підіймали клунки на дах і там складали.
— Наляжмо, — сказав завідувач.
Кинулись у бій. Секретар гукав: „делегати, делегати“, а завідувач працював кулаками. Влізли й примостились біля дверей.
Потяг рушив. Ті, кому сісти не пощастило, вчинили останній наскок на вагони: наосліп плигали, скажено чіплялись, а з вагонів на них тюкали, давали дулі й били чобітьми.
Поїхали. Трохи розташувались, стало ніби вільніше, нові мирилися з старими. Закрапотів дощик, завели пісню:
Вітер шумить,
І дощик іде —
А де-ж наш спекулянт
Ночувать буде?
Жваво розмовляли про ціни, про те, що „заграділовка“ коло губерні харчі відбиратиме, і як з цим боротись.
Серед поля потяг раптом спинився і вісті прийшли: паротяг зіпсувався. Всі заспокоїлись; спекулянти давали масло, яєчки, хто гроші. Сміялись.
— Машинистове жалування не яке… Треба дати.
Звечоріло. Дощ пробивався крізь дах і лоскотав потилицю.
Незабаром виявилось, що паротяга направити можна, але весь струмент у машинистового помішника. Дали й тому.
