Не знаю, чи швидко я опритомнів. Мене штовхано й бито. Схопившись, я побачив сивого діда, що цюкав мене ціпком і скажено лаявся:
— А, ворюго, волоцюго…
Я вирвав йому з рук ціпок, не розуміючи, за що мене бито. Тоді дід кинувся на мене й схопив за горло рукою. Я хекнув і, почуваючи, що млію, добув із кешені приховану на собаку каменюку та шерехнув нею діда по голові. Він захарчав і впав.
Перемога збадьорила мене. Нахилившись, я звязав дідові руки очкуром і засміявся. От так пригода!
Тоді тільки я зрозумів, що дід-баштанник спіймав мене на злочині. Он і курінь, що я його не примітив раніше в улоговині. Тільки но я побачив той курінь, в мене все затремтіло, і я знову відчув у собі голод, як важке жало. Там у курені, напевно харчі!
Я біжма побіг — і не помилився. На моє щастя, дідові, видимо, недавно принесено їжу. Знайшов цілу добренну паляницю, шматок сала, яєчка й пшоно. Підобідавши добре, я решту загорнув у хустку й пішов геть, наспівуючи.
Дорогою мені спало на думку, що личить перепросити діда за неприємності й з'ясувати йому як-напростіше, що, врешті, ніхто з нас не винний: життя нас звело, змусило побитися, і коли вже нарікати, то тільки на життя. А ми, як ми розумні, маємо стиснути тепер одне одному руки, закурити цигарку й любо погомоніти.
Приступивши до діда, я побачив, що він чисто плаває в крові. Годі йому дихати — я таки добре стуконув його! Таким способом, на землі відбулося ще одне загубство.
