стиною великих обставин життя. Хто має „я“, рівне нулеві, той не живе, а додається.
Володимир Петрович почав одягатися. Він мав нагріти самовара з таким обрахунком, щоб був готовий, коли прокинеться пані Оксана. Потім принести палива до кухні. На цьому й кінчались тимчасом його обов'язки: вода, самовар, дрова. А от пані Оксана має придбати кабанця — тоді треба буде ще кабанця доглядати. Колега Володимира Петровича, росіянин і великий гумориста, часом казав про себе:
— Когда то я был порядочным человеком, а тепер состою при жене и корове.
Володимир Петрович пішов на город. Город був великий і нагадував чемні урочисті вбори. Зійшлася сюди й рядком сіла головаста капуста, картоплиння прибралося рожевим цвітом, натовпом стояв горох і поважно червонів перець; огірки стелилися зеленим хутром, а поміж ними виставила свої списи цибуля й пишалися з свого бадилля сердиті буряки. Навкруги, на варті почесній, стояли листаті сонячники, підвівши важку голову до сонця. І було дивно, що з чорної землі виростає поруч картопля й горох, що кожне вміє взяти з неї потрібний пожиток.
Володимир Петрович любив город — він сам скопав був його напровесні, сам посадив; він дав жити кожному стовбурцеві, і всі вони були йому рідні. Його душа боліла за кожен зів'ялий лист. То дарма, що половину врожаю треба буде віддати господині цього двору — тут було спокійно, тут так тихо відбувались таємниці життя у кожній бадилині, що й людська душа спочивала. І цього досить.
