відпустку, ніби з приводу гострого недокрів'я, і зовсім перебрався на Загірню Косу.
Одарка Калинівна теж лишилася вдома.
— Чого маю я йти до церкви? — гадала вона. — Адже-ж Великий Наречений прийде сам до мене в кімнату.
Лікар уже налагодився спати, коли його покликано в барак до хворого. Він узув черевики і пішов; коло ліжка сестра Ганнуся марно силкувалась заспокоїти хворого.
— А! — крикнув хворий, забачивши лікаря. — Ось і він. Я тут мучусь, спрага мене пече… Полекшіть мої муки! Ви-ж лікар!
Лікар сів біля нього на дзиґлику й байдуже подивився на записану температуру.
— Нащо-ж мене везли з дому до бараку? — питав хворий. — Всі думали: тут учений лікар пособить. Краще-б я дома помер…
Хворий кричав. Слова його ляскали по мурах і гинули між ними.
— О, як-би я видужав хоч на годину! Порізав би всіх лікарів. Я-б умився їхньою розумною кров'ю. Я-б помацав рукою їхній учений мозок…
Раптом він упав на подушки та, протягаючи руки до лікаря, зашепотів:
— Дайте чогось, щоб не пекло хвилину, благаю вас… я руки ваші цілуватиму… нема сил терпіти… дайте…
Лікар підвівся.
— Морфію… десять крапель, — мляво промовив він і посунув до себе в кімнату. Роздягнувшись, він закурив.
— А що, як не стане враз пошести та хвороб? — запала йому в голову несподівана думка. — Як-же я тоді?..
