— Мене ніхто не понімає, — думав Нестір Махно.
І все це брехня. Відколи люди живуть, а питань не розвязали. Та й розвязувати не треба, ні до чого воно. А жити так: іти далі, далі… Не сидіти. Так треба жити.
Нестір зідхнув.
— Мене ніхто не понімає, — прошепотів він.
Глибокий сум огортав його. Нікому незнані струмки розливались у батьковій душі. Його очі спинилися й усе тіло пройняла песлива млость. Він витяг з глибокої кешені записну книжку, схилився й узяв олівця. Він поволі писав:
Гей, батьку мій, степе широкий!
А поговорю я ще з тобою…
Бо молодії-ж мої бідні роки
Та пішли за водою…
Ой ви, звізди, звізди блискучі!
А вже й красота мені ваша зовсім не мила…
Бо на темний мій кучір
Та лягла пороша біла.
Ой ночі, чорні та безокі!
І не видно мені, куда йду…
Ще змалку я одинокий
Та такий і пропаду.
Де-ж, брати ви мої любі?
Ніхто сльози горкі мені не витер…
І от стою я, мов дуб той,
А кругом тільки хмари та вітер…
Якийсь час Нестір дивився на вірша, і йому було гарно. Він погортав книжку, знайшов ще свої вірші і в кожному з них глибоко спізнавав себе самого — сумовитого і до жалю самотнього.
