щоб бути. І смертельна рука його спочине на її плечі, оповита великою ніжністю, що створила вона з жаху і болю.
Назустріч їй проїхала махнівська сотня, недбало кинувши повіддя на гриву. Вони співали свій гімн, оповіщаючи принишклому місту свій програм, тактику й мету:
Ой, яблучко,
куда котишся?
До Махна попадьош —
не воротишся…
Хлопці почали гуляти.
З тачанок скинули кулемети, і вони поволі, від будинка до будинка переїздивши, сповнялися рухомим майном, найбільше одежою. Її махновці любили. Вона вабила їх незвичайним своїм кроєм, своєю притаманністю панству. Брудні, веселі чубаті хлопці натягали на чоботи європейські штани, а на кремезні плечі піджаки й візитки. Жадоба колекціонерів охоплювала їх, на костюм вони одягали ще костюм, зневажаючи розміри, а поверх, наопашки брали м'які кожухи й жіночі ротонди. Вони ходили грубезні, надмухані пишнотами вбрання, а проте поважні й суворі.
Білизна міських жінок чарувала їх своєю дивною м'якістю і мереживом. Коли розпадалися перед ними гардероби й комоди, вони брали в руки тонкі пахучі сорочки, прозорі панталони, розгортали їх, роздивлялись їх на світло, невиразно відчуваючи, що й кохання тут таїть їм незнані насолоди. Вони ховали їх по кешенях, мов любовні талісмани.
Ще любили вони золото й срібло, бо воно дає хвилини щастя й владу над людьми. Їхні пальці
