цях, ліжко застелено, сміття заметено. Старий запалив моргалку й оглянув хату. Вона була убога, а бадьора.
За бурхливих подій цього дня він утратив тільки шапку свою — вона вподобалась, — та шклянку. Але він мав ще картуза та глиняний кухлик і не вбачав нічого небезпечного в свойому становищі.
За цей день вийшло ще газет. На друковане слово проголошено волю — і от з'явилися газети всіх напрямків. Це був несподіваний розцвіт преси, коли за десять верстов від міста лунали бої.
Андрій Петрович поволі проглядав їх. Вони цікаві були своєю одноманітністю, — кожен запевняв, що саме він є найбільший приятель народові, й тільки він має ліки зробити його щасливим.
— От, — думав старий, — які гарні рецепти, і як багато вмирає від них людей.
Зайшов Колька.
— Дядьку Андрію! — заклопотано сказав він, — там з Ксаною не гаразд.
Про Ксану всі забули.
— Що їй? — спитав старий.
Колька повів його до комірки при кухні, де складали непотреб усякий — порожні пляшки, битий посуд, ганчір'я.
— Вона тут?
Колька черкнув сірника. Долі, захиливши на спину голову, розкинувши руки, зігнувши голі коліна, лежала Ксана потворною купою зганьбленого тіла.
1925.
