пуд ячменю добрим людям. В сінях було темно й прохолодно; він спинився й глибоко вдихнув у себе вохкувате повітря. А в хаті густий сморід, важчий за розпечений вуличний пил, ударив йому в голову й він мимоволі затримав віддих. Його вмить занудило, спазми здушили горло й перед очима поплили червоні кола. Він прихилився до стінки.
Слабий голос тихо запитав:
— А хто там… Ох…
Васюренко не зразу відповів; спазми вив'ялили його й важка подорож зараз дала себе чути. Ноги його тремтіли, руки звисли і він стояв, прихилений до стінки, ковтаючи повітря.
— Це я, мамо, — врешті вимовив він.
Не було навіть на чому сісти. Стільці, лаву, стіл, скриню давно вже продано за час довгої хвороби господині. Ніби випадком потрапили люди в цю порожнечу і зараз підуть геть, лишаючи подерті стіни, роззявлену піч і рештки паперових окрас, що безладно звисали із стелі.
Васюренко підійшов до полу, де лежала мати, й сів коло неї.
— Зморився я, — промовив він, мов перепрошуючи; — ніч не спав, іти далеко… Хліба привіз. А ви як? Чи приходила Марійка?
Мати довго не відповідала. І Васюренко подумав, що Марійка таки приходила, годувала матір, опорядковувала її, і він почав умить марити, що вона й далі приходитиме, а може й зовсім візьме матір до себе. Але ось хвора прошепотіла:
— Не було…
Так. Не приходила дочка до матері і не прийшла. Проклята багатійка.
