їй дай, не поможе. Опух — значить край, каюк. Полазить так трохи, а тоді й дуба дасть на вулиці, під тином чи коло хати — де прийдеться.
— А ось і мій спаситель! — гукнув дядько Степан на Васюренка, — здоров будь, хлопче! Як тобі йдеться?
— Погано, — відповів той, — кінці приходять. Оце хочу спитати — як його з курію хліб печуть?
— Кинь про курій, — сказав дядько Пилип, — з його тільки швидче смерть буває. Розіпре живіт, покачаєшся трохи, та й на той світ.
— Виходить, і тут не зачепишся, — промовив Васюренко.
— А нащо чіплятись? — промовив дядько Степан, — спускайся на дно. І ото чудно мені — б'ється, б'ється сердяга, а однаково витягнеться. Ти на мене подивись. Прийшов я додому, як ти мене розв'язав, аж жінку мою вже до бога однесли. А дітей п'ятеро і біс їх не бере. Обсипали кругом, дивляться на мене. Як стуконув я кулаком по столі — тікайте, куди знаєте, щоб і духу вашого не чув! Злякались, розсипались, як миші руді. Замкнув я хату й до зборні. Твій зятьок, Корнійчук, півтора пуди дає за хату, а я не беру, хай подавиться. Що мені з того пуду? Дітей не нагодую ним, знаю, що пропаду, не врятує він мене. Подохну, поїдять мене черви, оце й пожив, значить. Правда, товаришу? — він ударив по плечі дядька Пилипа.
Малий дядько засміявся.
— Таке стерво й черви не їстимуть.
Стару Кандзюбиху повели молодиці вгощати — вона з того жила. Коло зборні стихало; сиділи по-кілька й гомоніли тихо. Але Васюренко дізнався новини — американці, що про них давно
