ними антрепренерами цієї справи. Я не можу визнати рації тим письменникам, що свої шукання кінчають на фабульних цукерках, — однословно, я боюся, щоб уся наша література не почала бити в один фабульно сюжетний барабан.
А ця небезпека єсть, і, я думаю, Ви, друже, розумієте її обсяг, коли на чолі нашої пригодно-фантастичної школи стоїть колишній символичний поет, колишній футурист, панфутурист і комункультовець, агроном, фельєтоніст і редактор — воістину, що йому втрачати, крім своїх кайданів? Ви розумієте міць цього виру, коли письменник, сміливий новатор, гострий виявник міщанства і сумовитий співець бур'янів революції опублікував початок роману, де ми можемо припустити стільки-ж фабульної екзотики, як і в його назві? І як мені не боятися, коли навіть він стає подібен на коня Буцефала, що зрадив-би свого великого господаря і запрігся-б у дроги „Ларка“, змінивши остроги на звичайнісінький батіг?
І то радісніше мені почувати, що ця навала не може мене торкнутися жадним способом. Я певен, що ніколи не писатиму ні фабульних, ні сюжетних творів, уже хоч-би тому, що їх писати не вмію. Отже, можу матися цілком спокійно, бо застрахований від небезпеки так певно, як людина, не маючи черевиків, проти мозолів. Але смішно було-б мені тільки на це спиратись, даючи змогу иншим виставити мій авантурний імунітет звичайною ґанджею і невправністю. Тому я пішов випробуваним людським шляхом у цьому питанні, тоб-то обгрунтував спочатку свою притаманну властивість логично і силогично, далі принизив протилежний погляд і відзначив його
