але примітив, що двері не замкнені, і сам зайшов усередину. Назустріч йому вийшла жінка, і в ній він краще догадався, ніж пізнав свою тітку. Її сиве волосся не походило на тодішнє русяве, дрантя, що було на ній, не нагадувало колишніх сукень, а обличчя, де в густих зморшках зачаївся звір, мовчало про усміхи та вроду.
Вона пізнала небожа відразу, кинулась до нього й оповила руками. Ридання заглушили її слова. Мокрі від куховарні руки безтямно гладили й стискували його, а цілувала вона навіть його сорочку. Йому ніяково стало, аж боязно, і він визволився з її рук.
— Заспокойтесь, тьотю, — промовив він.
Тітка сіла на скриню й посадовила Данченка коло себе.
— Ти-ж один лишився… Од кого-ж сподіватись, як не від тебе? Твого батька розстріляно, твого дядька, мого чоловіка, утоплено в річці з камінюкою на шиї, як собаку…
— А де мати? — спитав Данченко.
— Мати втекла за кордон… А я… о, Сергію! Що я стерпіла! Мене бито по видові, тягано за волосся, як повію! Чотири місяці, чотири місяці, як один день, держали мене в льохові, допитували, ставили під стінку розстрілювати.
Раптом вона схаменулась.
— Тссс… у мене три кімнати зреквізовано, комуністи живуть… А ти не комуніст часом?
— Ні, — відповів Сергій, — а коли-ж розстріляно батька?
— Торік, як німці наступали, — пошепки відповіла тітка. — Вночі аж п'ятдесят заложників розстріляно. А дядька Олексу ще раніш селяни в ополонці втопили. Немає слів, щоб вимовити жах
