бивсь літуном підчас війни, полюбив літунство й уже не кидав його. Так двадцять вісім років прожив, чи то дурнем великим, чи великим мудрецем.
— Треба спочити, — гадав Данченко; — обридла вже блуканина.
І наймиліше було йому те, що спочиватиме він тут, коло рідних. Разом обідатимуть, ввечері розмовлятимуть, і Галочка буде сміятися своїм чистим сміхом.
Прокинувся він над вечір, умився й пішов до вокзалу. Коло ешалону він знайшов своїх: Тимошівського, Василя й воєнкома. Вони жваво сперечалися.
— Ти повинен це зробити, воєнкоме, — палко промовляв Тимошівський. — Який-же ти після цього товариш? Свиня просто. Та якби я був комуніст, я зробив би все, що захотів.
— Ні, це незручно, — казав воєнком: — де-ж таки бачено, щоб у Радянській Державі одкривати кафе, хоч-би й літунське? Виконком так і скаже: буржуазна витівка.
— Чом-же буржуазна? Ми-ж не експлоатувати когось хочемо, а просто погуляти! Що ми — ченці? Кому не можна кафе, а літунам можна. Ми — червона авіяція, гордість революції! Та що це таке? Літаю, літаю, стріляю, бомби кидаю — а мені й потанцювати не можна?
— Чого ти, сосунчику, скиглиш? — спитав Василь. — Ти не знаєш, як треба робити? Пістоля їм до грудей — давай кафе! Їх словом не діймеш!
Воєнком стояв замислений.
— Хіба так, — сказав він врешті: — візьмемо дозвіл на культосвітній клуб, а там уже збоку приліпимо кафе невеличке.
