що „челобитьє малороссіян“ було задоволено, хоч з важливими виправками. Соловйов не старався вияснити істности ідеології українських проводирів, а також вияснити взаємновідносини України і Москви, що утворились після статей з березіля 1654 р. Так, Соловйов лише розказав історію приєднання України до Москви, але однобічність і вузькість історико-философського світозрозуміння повстали на перешкоді до підходу визначного історика до важного питання без такої наперед узятої, мало національної точки погляду.
Погляди Соловйова на питаннє про привднанне України до Москви виявились пануючими в московській історіографії. Націоналістична ідеологія московських істориків примусила їх одстоювати свої позіції, цілковито замовчуючи або закриваючи свої очі на нові факти і явища у звязку з історією приєднання України до Москви. Ся однобічність в ізученні українського питання в значній степени зменшила значіннє висновків, до котрих приходили ті або инші історики. Се особливо відноситься д. Карпова, котрому не можна одмовити ані в знатті джерел, ані в літературі питання. Коли Карпову доводиться на підставі документів навести малюнок минулого, се він робить з великою точністю[1]). Але коли не можна обмежуватись тільки одним оповіданнєм, а необхідно спробувати зрозуміти те або инше історичне явище, безсилість Карпова робиться ясною, а його висновки перетворюються до вельми неглибоких миркувань. Критикуючи в своїй статті «Костомаровъ, какъ историкъ Малороссіи» висновки і спостереження українського історика
- ↑ Жур. М. Н. Пр., 1871, №№ 11-12.
